Для кафедри театрального мистецтва постать Анатолія Васильовича Грицана була непересічною, основоположною, адже її заснування – це результат його багаторічної праці, а відтак й об’єктом особистої любові. Ця любов відчувалася навіть у дрібних проявах.., наприклад, Анатолій Васильович знав усіх студентів кафедри поіменно, з усіма вітався при зустрічі, міг спокійно поцікавитися станом справ у навчанні й не тільки.
Не знаю, наскільки це усвідомлювалося студентами під час навчання, але тепер, з відстані часу, повертаючись спогадами в ті дні, пам’ять вимальовує його особистість не в образі типового керівника з номенклатурним ореолом, а більше в образі турботливого батька, котрий, незважаючи на надто щільний робочий графік, таки знаходив можливість подивитися усі творчі покази кафедри, ба більше, особисто їх фотографував. Ми добре розуміли, що фотофіксація наших творчих робіт для нього важлива, бо в майбутньому залишиться на сторінках історії становлення і розвитку його дітища кафедри, першого осередку вищої театральної освіти на Прикарпатті.
Часом Анатолія Васильовича доводилося чекати, і ми спеціально затримували показ (для нас його присутність була дуже важлива) до моменту, поки до зали аудиторії 502 квапливо не увійде ВІН, з фотоапаратом у руці, – і аж тоді ми розпочинали. Так само було важливо почути його думку опісля, що, безумовно, стимулювало мотивацію працювати далі. Тоді на кожного з нас – студентів перших-других курсів, це справляло чимале враження, бо ж надихало наші творчі амбіції усвідомленням, що ти вже теж певною мірою дорослий митець.
Наш курс був четвертим набором ще зовсім молодої кафедри театрального мистецтва, і ця близькість студентів з викладачами, теплота взаємостосунків, увага й турбота витворювали разом атмосферу сімейного кола, в якому немає чужих, недолюблених, чи кинутих напризволяще. Ця атмосфера змінювала суть статусу «звичайного студента» із типово знеособленого (як це зазвичай буває у величезних театральних вишах, коли ти – тільки один із сотень чи тисяч інших), до члена певного закритого community зі своєю власною моделлю стосунків і зв’язків, що ставило перед тобою одне єдине вагоме завдання – рости й розвиватися, мотивувало доводити, що в тебе вірять не дарма. Саме завдяки такому підходу для багатьох з нас зміна шкільної лави в рідному містечку чи селі на університетську аудиторію, на самостійне життя у ритмі великого обласного центру, не була травматичною. Ми почувалися під його опікою і захистом, як майбутні творчі особистості, якими мріяли стати.
Стів Джобс колись сказав: «Роби більше, ніж повинен і ти завжди будеш на крок попереду»… Це саме та думка, яка відгукується коли зважуєш на зусилля Анатолія Васильовича Грицана та його особистий вагомий внесок у становлення й розвиток Навчально-наукового інституту мистецтв, а відтак й вищої театральної освіти на Прикарпатті. Він справді робив більше.
Він любив театр, добре розумівся в живописі, декоративному мистецтві, музичному…
Пам’ятаю перше враження від нового приміщення Інституту мистецтв.., тоді ще був 2005-й, ще свіжі й насичені кольори фарб ззовні і чисельні роботи з декоративно-прикладного мистецтва й живопису на стінах всередині.., одночасно лунає музика з кількох аудиторій.., усе це перегукувалося між собою і спліталося в єдине враження та усвідомлення – «ось тут, мабуть, і народжується мистецтво».., і крок за кроком тебе «приводило» на другий поверх, у приймальню з відчиненими дверима, до кабінету, де за довгим столом сидів усміхнений автор цього мікросвіту… Кілька реплік, короткий відтинок часу, кілька місяців, частина семестру – і він ставав вже ближчим і ріднішим…
І разом з тим – ведення управлінських процесів, тягар керівної відповідальності, паралельно – навчально-методична, наукова робота, підготовка монографій, наукове керівництво, промоція молодих, талановитих науковців, оновлення кафедр, формування нових відділів, вчені ради, підготовка концертів університетських, державних, великих, менших, різних…
Це й було отим «робити більше…» у версії Анатолія Грицана.., «бути попереду, бути на чолі» багатьох процесів, і подекуди навіть їхнім автором.
Об’єднати в єдину спільноту студентів, викладачів, кафедри, бути біля витоків формування багатьох творчих біографій… Комусь це визначило його дорогу, комусь стало періодом в житті.., а для багатьох залишилося в пам’яті цілою епохою…
Я ж в списку перших – тих, для кого ЙОГО присутність у біографії була визначальною й такою, без якої не могло б існувати продовження. Так, він зробив в моєму житті набагато більше – десь порадою, десь підтримкою, десь протекцією, десь настановою.., сприяв першій літературній збірці.., відпустив ще під час навчання працювати у професійний театр…, згодом запросив викладати на кафедрі акторську майстерність… і цим всім втілив, мабуть, найголовніше – БУВ… у той період… в тому місці… у тій якості…
Тим-то й залишився «попереду багатьох інших»… світлим спогадом… а головне – добрим прикладом, достойним наслідування… як, разом з високою посадою й непростим життям, все ж зостатись ЛЮДИНОЮ…
З 3 по 5 листопада 2025 року в місті Луцьку відбулися другий і третій тури ХХІХ Всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Лесі Українки.
