Днями, в рамках «Днів Шекспіра в Україні – 2026» говорили про «Сон літньої ночі» – виставу, після якої добре знаний Шекспір стає іншим – свіжим, як після дощу.
Є режисери, які ставлять вистави, а є ті, хто розповідає про неможливе.
Міхай Церне – молдовсько-французький режисер, який під час повномасштабної війни приїхав до Івано-Франківська і поставив «Дон Кіхот». Не тому що треба, а тому що так само, як його герой, він знає: лицарство – це вибір, а не обставини!
І говорили – французькою, а делікатним мостом між нами стояла робота перекладачки Інги Кірковської з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Такий формат додав зустрічі особливої атмосфери – наче ми справді були десь в українському Парижі.
Режисер сказав щось, що неможливо забути:
«Для мене театр – це не те, що я бачу, а те, що я відчуваю, коли виходжу з зали».
І ще:
«Не можна пояснити кохання, бо тоді це – не кохання».
Саме за цим ми й збираємось – не за поясненнями, а за відчуттями. За тією рідкісною відвертістю, коли творець говорить і про виставу, і про себе в ній.
Щира подяка всім, хто був сьогодні присутній.
І окрема подяка людині, без якої цього всього просто не відбулося б – Наталії Торкут – доктору філологічних наук, професору, академіку АН ВШ України, керівнику Українського міжуніверситетського шекспірівського центру. Саме вона роками будує цей простір живого діалогу між культурами, мовами, епохами. І робить це з такою витонченістю, що театр і наука в її руках стають одним.
